ЛЮДМИЛА МИРОНОВА Народилася 31 березня 1985 року в Автономній Республіці Крим. У 2007 році закінчила Київський університет туризму, економіки і права. Почала свій професійний шлях із роботи в Печерському районному суді міста Києва на посаді секретаря судових засідань, після чого обіймала посади в юридичних підрозділах Державної судової адміністрації та Міністерства аграрної політики України. Понад 17 років присвятила роботі в банках України, де обіймала керівні посади, 8 років очолювала юридичний департамент одного з банків. У 2016-му була рекомендована Вищою радою правосуддя для призначення на посаду судді. 16 років є також адвокатом-практиком. Володіє експертизою, зокрема, в банківському, господарському, цивільному праві. В АО ALARIUS координує банківський напрям і господарські спори.

«Ми бачимо тенденцію до розмивання самої суті закритості інформації, що захищається банківською таємницею»

констатує Людмила Миронова, адвокатка АО ALARIUS

— Що таке банківська таємниця і чому вона є важливою для клієнтів?

— Банківська таємниця, за визначенням законодавця в Законі України «Про банки і банківську діяльність», — це здебільшого інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта. Прикладом такої інформації є відомості про банківські рахунки клієнтів; інформація про операції, проведені на користь чи за дорученням клієнта, вчинені ним правочини; інформація про фізичну особу, яка має намір укласти договір про споживчий кредит, отримана під час оцінки її кредитоспроможності, тощо.

Але насправді це значно ширші відомості, які поєднують у собі подробиці фінансово-економічного життя клієнтів із чутливими аспектами, що характеризують їхні ділові та особисті відносини, звички, спосіб життя, джерела доходів та витрат, які кожен клієнт довірив банку, вступивши з ним у правовідносини банк — клієнт.

— Як останніми роками змінився баланс між конфіденційністю й прозорістю? Зокрема, які міжнародні стандарти чи практики вплинули на оновлення українського підходу до банківської таємниці?

— Банківська таємниця завжди охоронялася державою на рівні закону, адже стійкість та ефективність банківської системи і стабільність державної економіки в цілому, системотвірною ланкою якої є банківський сектор, суттєво залежить від довіри клієнтів, репутації банків та законодавчого забезпечення гарантій проведення операцій клієнтів із дотриманням необхідного рівня їхньої конфіденційності, збереження їхніх накопичень та гарантування повернення вкладень. 

Профільним законом про банки передбачений вичерпний перелік випадків, коли така інформація розкривається банками третім особам без згоди клієнта. І цей перелік поступово розширюється.

Цей процес спричинений не тільки внутрішніми державними процесами, де необхідність доступу до такої інформації значного кола осіб зумовлена розвитком та ускладненням суспільних відносин всередині країни, але й імплементацією в законодавство України міжнародних норм, які вимагають передання інформації з метою протидії відмиванню коштів, задля податкової  прозорості. 

Так, Україна імплементує стандарти Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей та фінансуванням тероризму (FATF). Зважаючи на це, законодавство України насичується новими нормами для забезпечення прозорості операцій та ідентифікації клієнтів (аж до кінцевих власників юросіб) і передбачає збирання, аналіз та зберігання банками більш диференційованих видів даних. 

Крім того, у 2022 році Україна приєдналася до Багатосторонньої угоди компетентних органів про автоматичний обмін інформацією про фінансові рахунки (CRS). У рамках такого обміну банки та інші фінансові установи мають збирати й повідомляти інформацію щодо рахунків фізичних осіб, організацій, які є резидентами юрисдикцій — учасниць Багатосторонньої угоди. 

Отже, ми дуже чітко бачимо тенденцію до розмивання самої суті закритості інформації, що захищається банківською таємницею.

— Які підстави для розкриття банківської інформації наразі передбачені законом, хто має право ініціювати таке розкриття?

— Єдиним нормативно-правовим та спеціальним актом, який регламентує підстави розкриття інформації, що містить банківську таємницю, є Закон України «Про банки і банківську діяльність». Стаття 62 цього закону встановлює, які органи/особи мають право отримати доступ до банківської таємниці, а банк зобов’язаний його надати. Умовно таких осіб можна поділити на чотири категорії: самі клієнти, які є власниками такої інформації; їхні кредитори (обтяжувачі грошових коштів, бенефіціари за договорами ескроу); визначені цим законом державні органи; інші посадові особи (державні/приватні виконавці, арбітражні керуючі, нотаріуси). Також на період дії воєнного стану Міністерству юстиції України дозволено збирати певні відомості для реалізації повноважень, визначених Законом України «Про санкції».

Підставою для надання банком такої інформації є отримання у встановленому порядку оформленого належним чином запиту державного органу / особи про надання відповідної інформації або рішення суду, які можуть бути подані до банку як у паперовому, так і в електронному вигляді.

— Чи є випадки зловживання з боку осіб, які запитують інформацію в банків?

— На жаль, спроби отримання доступу до банківської таємниці в обхід закону є, і вони непоодинокі. До таких випадків можна віднести оформлення запитів державних органів, визначених законом, за підписом неналежної особи. Зокрема, це стосується запитів слідчих, які не уповноважені законом підписувати відповідні вимоги, або керівників територіальних органів деяких державних органів, які також не наділені законом відповідними повноваженнями, і вказаної позиції дотримується як регулятор в особі Національного банку, так і суди. Але не всі банки читають закон так, як він є. Також зустрічаються випадки, коли орган державної влади, не маючи права на отримання певної інформації, все ж її вимагає, наприклад інформацію стосовно наявності індивідуального банківського сейфа, право на отримання якої передбачено тільки для державних/приватних виконавців, нотаріусів, арбітражних керуючих.

Адвокати, до речі, також не наділені повноваженнями на отримання інформації, що містить банківську таємницю стосовно третьої особи, а от за умови правильного оформлення згоди клієнта така інформація щодо нього може бути отримана.

— Які ризики для банку виникають у разі неправомірного розкриття інформації, що належить до банківської таємниці?

— Банк, як володілець інформації, дорученої йому для зберігання клієнтами, несе кримінальну, цивільно-правову (відшкодування збитків, моральної шкоди) та іншу відповідальність за порушення ним порядку розкриття інформації, що становить банківську таємницю.

Крім того, слід враховувати такі негативні наслідки порушення банком процедури розкриття банківської таємниці, як репутаційні збитки, які означають втрату довіри до банку, впливають на його імідж, клієнтську базу та конкурентоспроможність на ринку банківських послуг. Адже клієнт розраховує на те, що банк захистить його інтереси й інформацію від протиправних посягань і не допустить переваги таких протиправних інтересів певних органів та осіб над законним правом клієнта на таємницю.

— Як банки можуть балансувати між законним обміном інформацією з державними органами та захистом інтересів клієнтів?

— Ключем до такого балансування є чітке виконання вимог закону. Так, кожен запит про надання інформації, що містить банківську таємницю, має підлягати правовій оцінці на предмет виконання вимог вичерпного переліку нормативно-правових актів стосовно процедурних питань — оформлення та змісту запиту. Наприклад, дуже часто запити не містять конкретної дати або строку, за який вимагається надання інформації, обов’язкова наявність якого визначена законом про банки. Уже на цьому етапі відмова банку в наданні інформації буде законною, а справедливі очікування клієнта щодо захисту інформації про нього будуть виправдані банком.

— Як захистити інтереси банку в разі висунення претензії клієнтом стосовно безпідставного розкриття відомостей про нього?

— Безпідставність розкриття банком інформації, що була йому ввірена клієнтом, — це порушення і вимог закону, і обіцянки клієнту належно зберігати інформацію про нього. Якщо таке порушення сталося, слід проаналізувати причини, а також виконання банком і запитувачем такої інформації всіх вимог закону.  Я за формалізм у цьому питанні: якщо закон диктує певне правило, банк зобов’язаний неодмінно його виконати. Є публічні правила гри, і вони однакові для всіх.