ОЛЕНА ВОЛЯНСЬКА Народилася в 1978 році в м. Первомайську Миколаївської області. У 2004 році закінчила Харківську національну юридичну академію ім. Ярослава Мудрого. До Юридичної групи LCF приєдналася в 2010 році, а з 2015-го обіймає посаду радника. До приходу в LCF очолювала юридичний департамент Міжнародного бюро кредитних історій, працювала в юридичних департаментах банківських та фінансових установ, а також була керівником судової практики в одній з юридичних фірм. В LCF спеціалізується на банківських, корпоративних, комерційних і податкових спорах, а також на спорах у сфері банкрутства

«Безперечно, чинний Кодекс з процедур банкрутства є найбільш прокредиторським за всі попередні профільні закони»

переконана Олена Волянська, партнер юридичної групи LCF, керівник практики банкрутства та реструктуризації

— Якщо порівняти попереднє законодавство та Кодекс України з процедур банкрутства, чи помітні суттєві зміни для кредиторів? Чи є справедливим твердження, що чинний кодекс — прокредиторський?

— Донедавна статус забезпечених кредиторів у справах про банкрутство нагадував захопливу історію в дусі кінострічки «Впіймай мене, якщо зможеш». Уявіть, що ви — визнаний судом привілейований кредитор, майно боржника — в заставі, саме ви маєте погоджувати його продаж та отримувати за нього кошти. Але ви не можете голосувати в комітеті кредиторів, згоду на продаж майна можна отримати і без вас у суді, оцінка та формування лотів — не ваша справа. У підсумку боржник дозволяв через роки від початку процедури банкрутства продати майно своїй дочірній структурі на контрольованих ним же торгах за мізерною ціною.

Основною ідеологією змін стало підвищення ефективності процедури банкрутства: зменшення строків та підвищення рівня відшкодування боргів кредиторам. Кодекс по-новому визначив статус забезпеченого кредитора та встановив нові механізми впливу на процедуру. Тому, безперечно, чинний Кодекс з процедур банкрутства є найбільш прокредиторським за всі попередні профільні закони.

—  Чи запрацювали на практиці нововведення, які були покликані посилити захист кредиторів?

— На це запитання складно відповісти однозначно ствердно. Перші півтора року роботи за новим кодексом виявили значну кількість технічних недоліків та колізій між його нормами. Для їх застосування судам першої інстанції, які розглядають справи про банкрутство, доводиться відступати від правових позицій Верховного Суду, напрацьованих за час дії попереднього закону. Додатково на правозастосування негативно впливають колізії в застосуванні норм Господарського процесуального кодексу України та Кодексу з процедур банкрутства, а також «темний бік» касаційних фільтрів, який унеможливив розгляд деяких питань Верховним Судом та формування ним єдиної правозастосовної практики. Отже, ми маємо проблему з правовою визначеністю: в різних апеляційних округах склалась неоднакова, а іноді й протилежна практика застосування нових норм. 

Саме тому нові норми, які попередньо оцінювались як прогресивні, працюють не на повну силу. Наприклад, удосконалені норми про порядок надання згоди на продаж заставного майна працюють за старими правилами. Згоду, як і раніше, майже завжди надає суд. 

Але все ж таки з обережним оптимізмом можемо говорити, що певні позитивні зрушення є. Поступово формується практика в найбільш важливих колізійних питаннях. Це відбувається переважно завдяки роботі Судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (КГС ВС). Останній формує нові підходи до правових позицій, які стосуються, зокрема, набуття заставними кредиторами статусу конкурсних на незабезпечену суму вимог. Сформовано правову позицію, за якою кредитора має бути визнано забезпеченим на суму заставної вартості майна, а в іншій, незабезпеченій частині, він має право на визнання його вимог конкурсними.

Цікавою є постанова КГС ВС у справі № 904/1360/19, в якій суд приділив увагу захисту забезпеченого кредитора у справі про банкрутство саме майнового поручителя. Суд визначив, що кредитор у цьому випадку є забезпеченим на всю суму вимог. Така позиція має захищати кредитора в разі, коли активи майнового поручителя продано дорожче за заставну вартість, яку вказано в договорі. Також незабаром Палата розгляне питання стягнення кредитором боргу за рахунок предмета забезпечення після спливу мораторію.

— Мова, вочевидь, іде про 170-денний мораторій, після спливу якого кредитор може реалізувати свої права заставодержателя?

— Так, частиною 8 статті 41 кодексу встановлено, що мораторій припиняється автоматично зі спливом 170 днів. На мою думку, ця норма є одним із найбільш вдалих та ефективних нововведень для захисту прав забезпечених кредиторів.

У заставного кредитора з’явилася реальна можливість для погашення своїх вимог за рахунок майна в досить короткий строк від моменту порушення провадження. Також ця норма робить невигідним для боржника затягування процедури банкрутства на стадії розпоряджання майном, чим раніше зловживали боржники. Отже, перехід до ліквідації (або санації) має відбутись без затримок, що також наближує перспективи задоволення вимог після продажу майна на аукціоні. Шкода лише, що опис процедури реалізації такого права є недосконалим. Саме тому кредитори рідше, ніж прогнозувалось, вирішують скористатися своїм правом.

— Які саме складнощі виникають під час реалізації прав заставодержателя?

— Аналіз судової практики та наш власний досвід із застосування цієї норми свідчать про різне тлумачення судами порядку дій кредитора і суду. Практику поки що сформовано лише на рівні судів першої інстанції та апеляції. Під час розгляду судами спорів виникає низка запитань. Наприклад, якщо мораторій припинився автоматично, чи потрібні додаткові дії кредитора та додаткові рішення суду у справі про банкрутство для початку процедури стягнення майна? Або як обчислювати 170-денний строк мораторію у справах, які почалися до набуття чинності кодексом? Чи подовжується строк у разі продовження процедури розпоряджання майном? Чи зупиняється відрахування строку мораторію на період дії карантину? 

Найбільш поширеною є практика, коли звернення стягнення на майно здійснюється на підставі ухвали суду, якою суд надає дозвіл на початок такої процедури після встановлення факту спливу строку мораторію. 

Існує також іншій підхід у суддів та фахівців у сфері банкрутства. Тлумачення частини 8 статті 41 кодексу свідчить про те, що отримання ухвали суду та дозволу на звернення стягнення не потрібно. У кодексі йдеться про автоматичне припинення мораторію щодо кредиторських вимог, на які він до цього поширювався. А вимога кодексу щодо обов’язковості отримання ухвали суду на стягнення, встановлена в абзацах 1–3 частини 5 статті 41 кодексу, визначає порядок задоволення вимог кредиторів, на вимоги яких мораторій не поширюється.

Правовий режим мораторію, який «не поширюється» та який «припиняється», є, безсумнівно, різним. Отже, не є виправданим застосування частини 5 статті 41 кодексу до правовідносин, які вона не регулює. 

Порядок обчислення строків мораторію у судів майже не викликає суперечок. Так, для справ про банкрутство, які було порушено до набуття чинності кодексом, обчислення 170 днів розпочинається з дати початку дії кодексу — 21 жовтня 2019 року. Подовження строку розпоряджання майном не є підставою для подовження 170-денного строку мораторію для вимог забезпечених кредиторів. Про це свідчить постанова Центрального апеляційного господарського суду у справі № 904/5749/19. Водночас строки мораторію подовжуються на строк дії карантину.

Для подальшого розвитку інституту звернення стягнення на предмет забезпечення в банкрутствах, зменшення кількісті спорів сторін і захисту забезпечених кредиторів важливою стане правова позиція судової палати Верховного Суду з розгляду справ про банкрутство. Для вирішення цієї правової проблеми на розгляд палати 8 лютого 2021 року було передано справу № 905/1923/15.

— Що необхідно змінити на законодавчому рівні для підвищення рівня захисту інтересів заставних кредиторів у процедурах банкрутства?

— Надзвичайно важливим є покращення якості законів, а також їх стабільність. Необхідна критична оцінка законодавцем проєктів законів, які можуть сприяти зловживанням у сфері банкрутства. Наприклад, тривожними для кредиторів-банків видаються законотворчі ініціативи щодо введення повного мораторію на банкрутство та стягнення боргів із підприємств, майно яких розташовано на непідконтрольній території. Найкращим захистом для кредиторів є забезпечення розвитку професії арбітражного керуючого як незалежного професіонала, якому довіряють усі учасники справи про банкрутство.