ОЛЕГ ГОРЕЦЬКИЙ Народився у 1985 році. Закінчив Інститут міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та отримав диплом магістра міжнародного приватного права, референта-перекладача з англійської мови, бакалавра міжнародних відносин. З січня 2013 року є засновником та керуючим партнером ЮФ «Горецький і Партнери». У червні 2019-го захистив дисертацію на тему «Процедури примирення в цивільному судочинстві» та отримав науковий ступінь кандидата юридичних наук. Адвокат, член Ради адвокатів Київської області, кандидат юридичних наук (доктор філософії у сфері права), медіатор. Спеціалізується на судових питаннях у галузі господарського, цивільного, адміністративного, банківського, сімейного, міжнародного, митного та авторського права.

«Чітко простежується зміна правового погляду Верховного Суду щодо нарахування відсотків за кредитними договорами»

зауважує Олег Горецький, адвокат, керуючий партнер ЮФ «Горецький і Партнери»

— Яку загальну тенденцію можна простежити у практиці Верховного Суду щодо кредитних спорів?

— Верховний Суд (ВС) приділяє кредитним правовідносинам значну увагу, формуючи правові позиції, які здебільшого стосуються умов та строків кредитування, застосування штрафних санкцій за невчасне повернення позичених коштів, строків позовної давності тощо. У цілому простежується позитивна динаміка у формуванні сталої судової практики в кейсах, предметом яких є кредитний договір.

Окрім того, досить цікавим питанням є формування правових позицій щодо кредитних спорів у частині нарахування штрафних санкцій, особливо у випадках, де позичальником є держпідприємство «Укрзалізниця». У справі № 910/5953/17 від 16 червня 2020 року Велика Палата ВС вказала, що Укрзалізниця є правонаступником всіх прав та обов’язків, у тому числі кредитних зобов’язань, щодо державних підприємств залізничної галузі, зокрема і ДП «Донецька залізниця». Варто зазначити, що всі розпочаті судові процеси з питань стягнення коштів за кредитними договорами ДП «Донецька залізниця» було зупинено та поновлено лише після того, як Велика Палата ВС ухвалила рішення щодо правонаступництва.

Сьогодні існує ще багато невирішених питань. На розгляді ВС перебуває значна кількість кредитних спорів, у яких суд лише формує правові позиції.  

— А чи зазнала еволюції практика судів у питанні нарахування відсотків за кредитними договорами?

— Нині чітко простежується зміна правового погляду ВС щодо нарахування відсотків за кредитними договорами. Це відображено у відповідних правових позиціях. Зверну увагу лише на декілька судових рішень, які передбачають відступлення від раніше прийнятих у частині нарахування штрафних санкцій.

У постановах від 5 грудня 2018 року у справі № 756/11460/15-ц та від 5 лютого 2020 року у справі № 534/711/16-ц ВС зробив висновок у справах щодо прострочення позичальником повернення позики в порядку статті 1050 Цивільного кодексу (ЦК) України. Судді виснували, що якщо договором встановлено обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України (частина 2 статті 1050 ЦК України).

Натомість у постанові об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі ВС від 15 червня 2020 року у справі № 138/240/16-ц Суд ухвалює рішення про відступлення від раніше прийнятих правових позицій, вказуючи, що в разі прострочення виконання позичальником своїх зобов’язань відбувається автоматична зміна строку виконання основного зобов’язання, і така зміна не залежить від волевиявлення однієї зі сторін та не надає банку права звернутися з вимогою про дострокове повернення всієї суми кредиту в порядку, визначеному частиною 2 статті 1050 ЦК України.

Отже, якщо сторони договору визнали безумовною підставою для зміни строку виконання основного зобов’язання саме виникнення в позичальника прострочення з погашення заборгованості, а не надіслання банком письмового повідомлення позичальнику про припинення строку користування кредитом, то така зміна не залежить від волевиявлення однієї зі сторін та не надає банку права звернутися з вимогою про дострокове повернення всієї суми кредиту в порядку, визначеному частиною 2 статті 1050 ЦК України.

Окрім того, досить цікавим є правовий висновок Великої Палати ВС щодо права банку на нарахування процентів і штрафів за кредитним договором після його розірвання, але не на їх повернення. Згідно з правовим висновком у постанові Верховного Суду України від 9 вересня 2015 року у справі № 6-939цс15, після розірвання кредитного договору (якщо кредитор повністю виконав умови договору до його розірвання) не припиняються окремі зобов’язання сторін, спеціально передбачені для застосування в разі порушення зобов’язань і після розірвання договору, зокрема іпотеки.

Водночас постанова Великої Палати ВС у справі № 548/981/15-ц від 13 червня 2018 року дала змогу відступити від вказаного правового висновку. ВС зазначив: якщо кредитний договір розірвано в судовому порядку, суд, який розглядає справу, пов’язану з невиконанням зобов’язання за цим договором, зокрема про звернення стягнення на предмет іпотеки, переданий в іпотеку поручителем, зобов’язаний надати оцінку встановленим рішенням суду обставинам щодо розірвання кредитного договору та наслідкам такого розірвання. У разі розірвання договору зобов’язання сторін припиняються (частина 2 статті 653 ЦК України). Якщо договір розривається в судовому порядку, зобов’язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про розірвання договору законної сили (частина 3 статті 653 ЦК України). Отже, розірвання кредитного договору припиняє його дію на майбутнє, але не впливає на факти укладення та дії цього договору до моменту його розірвання. 

— Які найактуальніші правові позиції ВС із питання нарахування відсотків за кредитними договорами зумовлюватимуть розвиток цих правовідносин у майбутньому?

— Сьогодні досить актуальним є питання формування правових позицій ВС у частині стягнення кредитної заборгованості та штрафних санкцій з державних підприємств залізничного транспорту. 

Хочу звернути увагу на правову позицію Великої Палати ВС від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, в якій зазначено, що припис абзацу 2 частини 1 статті 1048 ЦК України про місячну виплату процентів до дня повернення позики в разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосовано лише в межах погодженого сторонами строку кредитування. 

Таким чином, Велика Палата ВС у вказаній правовій позиції звертає увагу на принцип свободи договору та констатує, що в разі, якщо кредитор і позичальник у договорі кредиту передбачили інший механізм нарахування процентів та штрафних санкцій, то після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред’явлення до позичальника вимоги, згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється та починається нарахування штрафних санкцій.

Тож визначальними елементами щодо механізму нарахування процентів і штрафних санкцій є саме умови кредитного договору. Якщо ж умови кредитного договору не врегульовують порядку нарахування штрафних санкцій та процентів після закінчення строку кредитування або пред’явлення кредитором вимоги боржнику, то тоді застосовуються приписи закону. Однак якщо в умовах договору сторони визначили порядок нарахування процентів, штрафних санкцій тощо, то до правовідносин насамперед має бути застосовано умови кредитного договору. 

26 квітня 2021 року Касаційний господарський суд у складі ВС закрив касаційне провадження у справі № 910/6426/16, де наша компанія представляла інтереси кредитора. Суд апеляційної інстанції задовольнив апеляційну скаргу банку, скасував рішення суду першої інстанції та задовольнив позов кредитора, в тому числі в частині нарахованих процентів. Боржник оскаржив рішення в касаційній інстанції з посиланням серед іншого на висновки, зроблені ВС раніше щодо порядку нарахування процентів у межах погодженого сторонами строку кредитування або до пред’явлення вимоги. ВС дійшов висновку, що правовідносини у справах, на які вказує скаржник, та справа № 910/6426/16 не є подібними.

Сподіваюся, що в майбутньому будемо спостерігати зміну тенденції в правозастосовній практиці щодо нарахування відсотків за кредитними договорами, оскільки наразі судова практика в цих правовідносинах викликає багато запитань.