Ціна моніторингу

КАТЕРИНА МАНОЙЛЕНКО, адвокат, партнер GOLAW, керівник практики вирішення судових спорів

Посилення фінансового моніторингу істотно вплинуло на відносини між банками та споживачами банківських послуг. Іноді банки навіть відмовляють клієнтам в обслуговуванні, що стає предметом судового оскарження. Позиція Верховного Суду в цьому питанні наразі однозначна: право банків відмовитися від співпраці з клієнтом не є абсолютним, при цьому банки несуть відповідальність не тільки за неналежне здійснення оцінки ризиків фінансових операцій, але й за порушення прав клієнтів

Закон «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» зобов’язує банки належним чином перевіряти клієнтів та їхні фінансові операції. У разі виявлення певних ризиків банк не тільки може, але й зобов’язаний відмовитися від продовження ділових відносин з клієнтом або проведення підозрілої фінансової операції. Дії банку за результатами такої перевірки часто оскаржуються клієнтами, яким, наприклад, відмовили у відкритті рахунку або у видачі грошових коштів готівкою.

У будь-якому разі оцінка ризику має бути об’єктивною та ґрунтуватися на розроблених банком критеріях. Адже банки несуть відповідальність не тільки за неналежне здійснення оцінки ризиків фінансових операцій, але й за порушення прав клієнтів. 

Право банку відмовитися від співпраці з клієнтом не є абсолютним, що підтверджується судовою практикою на рівні Верховного Суду.

У справах № 910/3245/19 та № 910/507/20 Верховний Суд зазначив, що банк як суб’єкт первинного фінансового моніторингу не є необмеженим у своєму праві розірвати договір банківського рахунку через встановлення клієнту неприйнятно високого ризику. Для підтвердження правомірності своїх дій банки мають надавати суду власні програми управління комплаєнс-ризиком фінансового моніторингу, що містять відповідні критерії.

Водночас внутрішні документи банку з питань фінансового моніторингу є документами з обмеженим доступом. Відповідно до позиції Верховного Суду, викладеної у справі № 910/11471/17, банк не зобов’язаний ознайомлювати клієнтів із внутрішніми документами, зокрема із критеріями ризику. 

Отже, як саме банк має обґрунтувати свою відмову від надання послуг клієнту? З одного боку, якщо банк розголосить критерії відмови, це полегшить здійснення протиправних трансакцій недобросовісними клієнтами. З іншого ж боку, розірвання ділових відносин не може бути свавіллям та повинно базуватися на детально розроблених критеріях ризику. Сьогодні це питання є дискусійним. 

Проте у разі виникнення судового спору банк має обов’язково довести належне дотримання всіх внутрішніх та законодавчих процедур, пов’язаних із відмовою від надання послуг. Інакше банку загрожують вкрай несприятливі наслідки, серед яких стягнення неустойки споживачами банківських послуг.

Річ у тім, що на банки поширюється дія закону «Про захист прав споживачів»: якщо банк прострочує надання послуги згідно з договором, то за кожен день прострочення він сплачує споживачеві пеню у розмірі 3% вартості послуги. Якщо вартість послуги не визначено, тоді банк сплачує споживачеві неустойку в розмірі 3% загальної вартості замовлення. Під простроченням мається на увазі відмова банку виконати розпорядження клієнта взагалі або несвоєчасне здійснення певної операції. 

Однак проблема в тому, що ні законодавство, ні судова практика не дають відповіді на запитання: як визначається база нарахування неустойки, якщо вартість банківської послуги не визначено? Наприклад, банки часто не тарифікують послуги з видачі належних клієнту грошових коштів з рахунку. 

У справі № 761/26293/16-ц Велика Палата Верховного Суду наголосила, що коли вартість послуги не визначено, пеня розраховується від суми коштів на рахунку клієнта. Як результат, за відмову банку виконати розпорядження клієнта щодо видачі належних йому за договором банківського рахунку сум суд стягнув пеню у розмірі 3% від утримуваних на цьому рахунку коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з відповідною вимогою до дня фактичної видачі. 

Оскільки правові позиції Верховного Суду є обов’язковими для судів нижчих інстанцій, це призвело до формування вкрай суперечливої судової практики щодо стягнення з банків надмірно великих сум пені разом із 3% річних та інфляційними втратами за статтею 625 Цивільного кодексу України. 

Вказана постанова суду касаційної інстанції спричинила збільшення кількості позовів до банків, у тому числі й від недобросовісних користувачів банківських послуг. Поширеними є випадки, коли пеня, яка стягується з банків, в рази перевищує суму коштів на рахунках клієнтів. Такий підхід створює суттєві ризики стабільності функціонування банківської системи та можливості для незаконного збагачення значної кількості клієнтів. 

На неспівмірність та непропорційність вказаного підходу до обчислення розміру пені звернув увагу Касаційний цивільний суд у справі № 320/5115/17. Суд зазначив, що оскільки грошові кошти на рахунках клієнтів завжди підлягають поверненню споживачам, а не залишаються у банку як оплата його послуг, вони не можуть бути базою для обчислення пені відповідно до частини 5 статті 10 закону «Про захист прав споживачів».

У зв’язку з цим Верховний Суд передав справу № 320/5115/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення виключної правової проблеми щодо розміру відповідальності банку. Такою проблемою є визначення вартості послуги, на яку нараховується пеня. 

Остаточне судове рішення у справі № 320/5115/17 ще не ухвалено. Як наслідок, банки продовжують перебувати під загрозою невиправданих та непропорційних вимог споживачів банківських послуг. 

У деяких справах суди звертаються також до загальних засад цивільного законодавства, зокрема справедливості, добросовісності та розумності. Відповідно до положень Цивільного кодексу України, розмір неустойки, який значно перевищує розмір збитків, може бути зменшено за рішенням суду. У такому разі розмір пені найчастіше зменшують до розміру коштів, що перебували на рахунку клієнта. Це підтверджується практикою Верховного Суду, зокрема у справах № 367/1260/19 та № 758/10471/15-ц.  

Таким чином, ціною помилки, якої банк припустився, відмовляючи в обслуговуванні клієнту, може стати стягнення неустойки за законом «Про захист прав споживачів». Враховуючи неоднозначну судову практику, розмір такої неустойки може значно перевищувати розмір невиконаного грошового зобов’язання. Тому під час здійснення фінансового моніторингу банки мають чітко дотримуватись всіх правил і процедур, передбачених як законодавством, так і внутрішніми документами банків.