Верховний Суд сформулював нові правові позиції та розвинув чимало своїх більш ранніх висновків у банківських спорах, поступово наводячи лад у розрізненій судовій практиці. Більшість правових позицій вже активно застосовуються судами нижчих інстанцій, а деякі ставляться під сумнів, потребуючи нових аргументів або уточнень

Верховний Суд (ВС), який розпочав діяльність два роки тому, отримав у спадок чимало нерозглянутих по суті касаційних справ та доволі розрізнену судову практику. Наразі фахівці з банківського права погоджуються, що ВС поступово наближається до єдності судової практики, хоча окремі позиції викликають критику гравців ринку фінансових послуг.

Проте саме ВС визначає, в яких правозастосовних реаліях сьогодні доведеться працювати банкам, судам нижчих інстанцій та адвокатам: деякі правові позиції зафіксовано у висновках Великої Палати (ВП) ВС, інші — сформовано касаційними судами і їх ще може переглянути ВП.

ВИБІР СУДУ

Правильності визначення юрисдикції спору останнім часом приділяють чимало уваги. Для банківських правовідносин, зокрема, буде актуальною практика відходу від визначення суду не за суб’єктним складом учасників. Так, Юрій Чумак, суддя Судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду (КГС) у складі ВС, нагадує, що суб’єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов’язання, сторонами якого є юридичні особи (або суб’єкти підприємницької діяльності), не має значення для визначення юрисдикції спору. За пунктом 1 частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України належність до господарської юрисдикції справ у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов’язання, пов’язується не з об’єднанням позовних вимог до боржника у забезпечувальному зобов’язанні з вимогами до боржника за основним зобов’язанням, а з тим, що сторонами основного зобов’язання мають бути юридичні особи та/або фізичні особи — підприємці. Суддя нагадує, що ГПК України в редакції до 15 грудня 2017 року обмежував участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо правочинів, укладених із фізичними особами для забезпечення виконання зобов’язання юридичної особи або фізособи-підприємця. Така позиція викладена, зокрема, в постанові ВП ВС від 11 грудня 2019 року у справі № 643/8992/15-ц.

Партнер EVERLEGAL Андрій Порайко звертає увагу банків на позиції ВС щодо строків у банківських спорах. Зокрема, у постанові від 8 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц Велика Палата ВС дійшла висновку, що оскільки невиконання боржником грошового зобов’язання є триваючим правопорушенням, то перебіг строку позовної давності у спорах про стягнення інфляційних втрат і 3% річних за ­прострочення починається не з дня, коли кредитор дізнався про порушення боржником грошового зобов’язання (тобто з моменту набрання законної сили рішенням суду про стягнення кредитної заборгованості), а з моменту його порушення і до усунення. Цей строк обмежується останніми трьома роками, які передували зверненню кредитора до суду. 

А у справі № 916/3006/17 (постанова ВП ВС від 2 липня 2019 року) суд вказав, що положення статті 88 закону «Про нотаріат» щодо можливості банку звернутися для вчинення виконавчого напису нотаріуса не пізніше одного року з дня виникнення права вимоги є дискримінацією юридичної особи — кредитора за ознакою її статусу. «Отже, строк звернення з такою заявою становить три роки незалежно від суб’єктного складу правовідносин», — пояснює пан Порайко. Окрім цього, недотримання нотаріусом вимоги щодо проставлення відмітки на оригіналі чи копії кредитного чи іпотечного договорів не може слугувати підставою для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, якщо відсутність цієї позначки не порушує права особи. Адвокат ЮФ «Ілляшев та Партнери» Олександр Камша звертає увагу на іншу позицію: способи звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлені сторонами в іпотечному договорі, не є взаємовиключними за умови відсутності спору щодо наявності боргу та його розміру. Таким чином, у кредитора є можливість звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та в подальшому — до нотаріуса для вчинення виконавчого напису, якщо така можливість передбачена іпотечним договором. 

Начальник управління примусового стягнення Ідея Банку Віктор Жовтонецький радить під час звернення до нотаріуса врахувати позицію ВС від 18 грудня 2019 року у справі № 450/18/15-ц, що до визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, право стягувача порушено не було, а навпаки, воно було захищене у вказаний період саме чинним виконавчим написом нотаріуса. Тобто строк позовної давності щодо стягнення боргу за кредитом починає обчислюватися з моменту, коли набуде чинності рішення про визнання виконавчого напису нотаріусу таким, що не підлягає виконанню.

У цьому контексті Андрій Порайко рекомендує звернути увагу також на позицію ВП ВС від 15 січня 2020 року у справі № 305/2082/14-ц: звернення кредитора з позовом до суду про стягнення суми заборгованості за кредитним договором не спростовує висновок про її безспірність та не свідчить про неправомірність вчинення виконавчого напису. Однак використовуючи цей інструмент, доречно врахувати думку ВП ВС від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а: дія закону «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» поширюється на позасудові способи звернення стягнення на предмет іпотеки. «Водночас у постанові Об’єднаної палати КЦС ВС від 9 грудня 2019 року у справі № 464/8589/15-ц вказано, що положення цього закону не поширюються на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя чи іпотечного застереження. Оскільки постанову ОП КЦС ВС ухвалено пізніше, це питання знову передано на розгляд ВП ВС», — нагадує пан Порайко. 

Також важливий момент — вибір способу захисту порушеного права. Юрій Чумак нагадує, що за позицією ВП ВС від 27 листопада 2019 року у справі № 761/4771/17 (розглядався спір із приводу надання банком позивачу грошових коштів за кредитним договором) чинне законодавство і укладений між сторонами кредитний договір не передбачають такого способу захисту прав та інтересів заінтересованої особи, як визнання факту нездійснення банком операції.

ДІЯЛЬНОСТЬ ПІД ПРОЦЕНТИ

Чи не найбільше дискусій у банківському середовищі точилося саме щодо відсутності права у банків нараховувати проценти за користування кредитом після припинення договору. Юрій Чумак зауважує, що ВС продовжує підтверджувати свою практику та правові позиції про застосування саме статті 625 Цивільного кодексу (ЦК) України. За позицією суду, нараховані на суму боргу інфляційні втрати та 3% річних входять до складу грошового зобов’язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення його виконання. Наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за весь час прострочення та невиконання рішення. Зокрема, такий висновок зробила Велика Палата ВС у постанові від 8 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц.

Разом із тим актуальною для банків є позиція ВС від 9 січня 2020 року у справі № 761/25573/16-ц: вимагаючи всю суму боргу за кредитом у порядку частини 2 статті 1050 ЦК України, банк змінює умови займу і втрачає право нараховувати проценти. Якщо до ухвалення остаточного рішення у справі боржник виплатить заявлену суму і з цих підстав у позові буде відмовлено, банк не зможе стягнути проценти та інфляційні втрати за час судового розгляду.

Представники банків у свою чергу наполягають, що статтю 625 ЦК не варто застосовувати до будь-якого з кредитних договорів. Зокрема, виконавчий директор департаменту правового забезпечення та стягнення боргів Сбербанку Василь Гей нагадує, що правова позиція з цього питання вперше була сформульована ВП ВС ще в березні 2018 року. У справі № 444/9519/12 спір виник між банком і споживачем щодо стягнення процентів та штрафних санкцій на суму, яка в десять разів перевищувала розмір отриманого кредиту, і тоді ВП ВС справедливо дійшла висновку, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред’явлення до позичальника вимоги про дострокове повернення кредиту, згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК, право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється.

«Протягом 2019 року ВП ВС не­одноразово підтверджувала ці правові позиції, а в лютому 2020 року у справі № 912/1120/16 відхилила касаційну скаргу банку, в якій ставилося питання правової суті процентів після завершення строку кредитування. Наслідком такого рішення буде позбавлення кредиторів права нараховувати проценти в разі порушення справи про банкрутство позичальника», — вважає Василь Гей. Також він переконаний, що у спорах, які не стосуються споживчого кредитування (кредити на розвиток бізнесу, на капітальне будівництво тощо), застосування таких висновків не є виправданим із точки зору справедливості, оскільки вони демотивують позичальників вчасно повертати кошти та фактично спрямовані на стимулювання неправомірної поведінки учасників правовідносин. 

Василь Гей звертає увагу ще й на таку тенденцію: зазначені висновки ВП ВС застосовуються судами без посилання на положення абзацу 2 частини 1 статті 1048 ЦК України, таким чином нівелюється зміст кредитних договорів щодо нарахування процентів. «Будь-який висновок ВС про застосування норми права не може мати самостійного значення щодо такої норми, також він не може бути відмінним від цієї норми, а підстави та умови його застосування визначаються саме цією нормою права», — нагадує Василь Гей. Він переконаний, що недоліки правового регулювання, які дають право кредитору нараховувати великі суми платежів за кредитом (проценти, штрафні санкції), не можуть бути ефективно виправлені судовою практикою, а спроби такого заміщення є короткостроковими заходами та можуть призвести до нівелювання принципів справедливості, сумлінності та розумності.

При цьому Андрій Порайко підкреслює, що попри стабільну позицію ВП ВС, суд нерідко у своїх постановах відходить від неї та зазначає про доцільність стягнення процентів за користування кредитними коштами після пред’явлення вимоги до боржника або закінчення строку кредитування. Зокрема, так зробив КГС ВС у постанові від 18 лютого 2019 року у справі № 910/21449/17.

ЗАБЕСПЕЧЕННЯ ВИМОГ

Невідривними від спорів щодо виконання умов договорів із банками є спори щодо договорів забезпечення виконання зобов’язань. Практика в цих спорах є досить стабільною. Юрій Чумак нагадує, що, за позицією КГС ВС від 29 січня 2019 року у справі № 916/436/18, в разі звернення з позовом про визнання припиненою іпотеки за іпотечним договором саме на позивача покладено тягар доведення обставин повного припинення зобов’язань за кредитним договором у зв’язку з їх виконанням. При цьому відповідно до постанови ВП ВС № 921/107/15-г/16 від 18 вересня 2018 року, одночасне стягнення за кредитним договором і договором іпотеки не зумовлює подвійного стягнення. Наявність судового рішення про стягнення заборгованості не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги (зокрема отримати підтверджену судом суму боргу) шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Олександр Камша зауважує, що ця позиція ВП ВС набула розвитку. Зок­рема, КЦС ВС у постанові від 14 січня 2020 року у справі № 908/1506/17 вказав, що внаслідок звернення стягнення на предмет іпотеки або застави шляхом визнання за кредитором права власності на нього кредитор не втрачає права вимоги до боржника для одержання задоволення вимоги щодо виконання порушеного основного зобов’язання за рахунок іншого виду забезпечення. Натомість недійсними в розумінні частини 5 статті 36 закону «Про іпотеку» є подальші вимоги кредитора до боржника, які залишилися невиконаними та виходять за межі інших видів забезпечення основного зобов’язання цим боржником.

Проте пан Камша радить кредиторам та заставодержателям стежити за строками. Так, хоча, згідно з позицією КЦС ВС від 11 вересня 2019 року у справі № 201/13602/16-ц, сплив строку позовної давності до основної чи додаткової вимоги кредитора за основним зобов’язанням, відповідно до статей 267, 598 ЦК України та статей 1, 28 закону «Про заставу», не є підставою для припинення застави, якщо кредитор звернувся до суду, пропустивши строк позовної давності, він втрачає право на судовий захист.

Певна річ, боржники намагаються уникнути відповідальності, використовуючи всі можливості, зокрема відчуження майна. Проте 3 липня 2019 року ВП ВС у справі № 369/11268/16-ц сформулювала правовий висновок, за яким договори дарування майна, укладені з родичами боржника для уникнення його конфіскації або звернення стягнення на нього як на предмет іпотеки, є фіктивними і можуть бути визнані судом недійсними.

Андрій Порайко, говорячи про спори з приводу застави, нагадує позицію ВП ВС від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц: звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати його будь-якій особі можливе лише за умови, якщо сторони не передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні. Таким чином, ВП ВС визнала таке ­право ­іпотекодержателя, як позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки.

Важливим для іпотекодержателів, на думку пана Порайка, є також висновок ВП ВС, викладений у постанові від 2 липня 2019 року у справі № 910/15484/17, що стосувалася Приват­Банку. На думку суду, зміна власників банку-боржника, в тому числі 100-відсотковий викуп державою акцій, не є істотною зміною обставин та не зумовлює розірвання іпотечного договору, оскільки не призводить до зміни обсягу прав та обов’язків його сторін.

Зауважимо, що, за позицією ВС, звернути стягнення на предмет іпотеки — єдине житлове приміщення особи — без надання іншого житла не можна, якщо за рахунок кредитних коштів було придбано лише частину такої квартири, відповідно до приписів частини 2 статті 109 ЖК УРСР з урахуванням статті 379 ЦК України. Об’єднана палата КЦС ВС у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц також зазначила, що частка в праві спільної часткової власності, яка належить кожному з власників, є не частиною речі чи правом на частину речі, а частиною права на всю річ як єдине ціле.

Водночас ВС визнав право банків на власний розсуд укладати договори поруки. Так, за висновком Верховного Суду у справі № 761/9780/18 про визнання недійсними договорів, за якими відбувся перехід права вимоги за кредитними зобов’язаннями, закон не забороняє банкам укладати договори поруки для забезпечення обов’язку, який може виникнути в майбутньому, або після факту порушення виконання обов’язку. При цьому згода боржника на такий договір також не є обов’язковою.

РОБОЧІ МОМЕНТИ

Спірні моменти, які потребували уваги судів, виникають і з правовідносин, які не стосуються виконання зобов’язань, а їх можна віднести до поточних питань діяльності банків. Наприклад, якщо говорити про такий інструмент очищення від проблемної заборгованості, як договір факторингу, Віктор Жовтонецький звертає увагу на позицію ВП ВС від 16 січня 2019 року у справі № 826/7941/117, за якою, відповідно до вимог чинного законодавства, не вбачається обмежень щодо відступлення факторові грошових вимог до боржника — фізичної особи, існує лише обмеження для фізичної особи бути стороною такого договору.

Згодом цю позицію було відкориговано. Об’єднана палата КГС ВС 17 січня 2020 року у справі № 916/2286/16 визначила, що коли права кредитора зводяться виключно до стягнення суми боргу за судовим рішенням, тобто відбувається заміна сторони виконавчого провадження, то банк, як кредитора, можна замінити на фізичну особу. 

Також важливим для банків пан Жовтонецький вважає висновок ВС у справі № 592/5545/17 від 27 листопада 2019 року, за яким повідомлення про зміну умов договору (збільшення процентної ставки за кредитом) у передбаченому кредитним договором порядку, зокрема шляхом відправлення на адресу боржника письмового повідомлення, є належним повідомленням про таку зміну. А 26 грудня 2019 року ВС у справі № 467/555/19 підтвердив законність встановленої у договорах Ідея Банку, які було укладено відповідно до закону «Про споживче кредитування», плати за обслуговування кредитної заборгованості. 

Суворо дотримуватися банківського законодавства — норма для банків, але іноді його виконання може стати причиною для штрафу. Наприклад, коли йдеться про ненадання інформації за запитами органів АМКУ. І посилання на банківську таємницю не працює — КГС ВС у постанові від 16 січня 2020 року у справі № 922/1203/19 вказав, що штраф є правомірним, оскільки спірні правовідносини регулюються саме нормами законодавства про захист конкуренції, які в цьому випадку є спеціальними по відношенню до загальних вимог щодо банківської таємниці.

ПИТАННЯ НЕПЛАТОСПРОМОЖНОСТІ

Чималий обсяг справ, які розглядають суди за участю банків, стосуються діяльності Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО) і наслідків визнання банків неплатоспроможними. У цій категорії спорів важливою є позиція ВП ВС від 11 вересня 2019 року у справі № 757/75153/17-ц: оскільки Фонд на час ліквідації банку здійснює управління та розпоряджання його майном, що за своєю суттю властиво для власника юридичної особи, спір між Фондом і посадовими особами банку про відшкодування заподіяної третій особі шкоди має розглядатися за правилами господарського судочинства. 

9 грудня 2019 року у справі № 925/698/16 ВП ВС визначила, що припинення банком банківської діяльності можливе виключно в порядку, передбаченому законами «Про банки та банківську діяльність» і «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Власники банку мають право розпочати процедуру ліквідації за власним рішенням лише після надання на це згоди НБУ та за умови відкликання банківської ліцензії. Будь-які зміни до статуту банку, в тому числі зміна його найменування, незалежно від перебування банку під наглядом НБУ чи в управлінні Фонду, можливі виключно після їх погодження НБУ. У цій самій справі ВС зазначив, що визнання неправомірними та скасування рішень Фонду про запровадження тимчасової адміністрації або щодо початку ліквідації банку не означає автоматичного припинення управління банком Фондом, а банківське законодавство не передбачає правонаступництва в разі ліквідації банку.

До того ж саме Фонд відповідає за всіма зобов’язаннями банків, визнаних неплатоспроможними. Навіть якщо під виглядом банку діяла небанківська фінансова установа. КАС ВС 21 грудня 2019 року у справі № 823/1674/18 роз’яснив, за яких умов особи, з якими у приміщенні банку укладалися сторонні договори, можуть отримати від Фонду компенсацію коштів, які не є банківським вкладом.

Оскільки відповідачем у спорах за позовами про виключення особи з числа пов’язаних із банком також є Фонд, їх треба розглядати в порядку адміністративного судочинства. Щоправда, такого висновку дійшов Касаційний цивільний суд у складі ВС (постанова від 6 листопада 2019 року у справі № 61/16013/16-ц).

Є позитивні зрушення у практиці судів і для Фонду. Нарешті ВС визначився з наслідками придбання боргу за договором депозиту. Практика укладення кредиторами банку договорів відступлення права вимоги за договорами депозитів була досить популярною. Раніше суди визначилися, що такі договори не є підставою для зустрічного зарахування вимог, але їх правові наслідки довго залишалися невизначеними. 15 серпня 2019 року у справі № 826/24293/15 КАС ВС визначив, що нові кредитори не можуть отримати виплати за рахунок Фонду, проте можуть бути включені до числа акцептованих кредиторів банку і отримати відшкодування в процедурі його ліквідації.

Тож упродовж останнього року Верховний Суд сформулював і розвинув чимало правових позицій у банківських спорах. Багато з них спрямовані на захист прав та інтересів сторін таких правовідносин і вже застосовуються судами нижчих інстанцій. Однак деякі питання залишаються без відповідей, і, очевидно, це буде завданням для судів на 2020 рік.