Головною темою, яка формувала практику вирішення спорів за участю банків у 2020 році, були кредитні правовідносини. Проте акцент змістився з наслідків ліквідації банків на умови споживчого кредитування та виконання забезпечених зобов’язань

2020 рік виявився напрочуд стабільним у контексті судової практики у спорах за участю банків. Верховний Суд здебільшого систематично продовжував розвивати сформовані в попередні роки позиції, а найбільш резонансні питання, викликані впровадженням так званого антиколомойського закону («Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» № 590-IX), ще тільки починають перевірятися в порядку касаційного оскарження. Наприклад, справу № 910/9095/18, у якій акціонер ставить питання про відшкодування збитків, спричинених незаконною ліквідацією Радикал Банку, наразі передано на вирішення до об’єднаної палати Касаційного господарського суду (КГС) у складі Верховного Суду (ВС). 

Адвокат ЮФ «Ілляшев та Партнери» Олександр Руденко зазначає, що попри карантинні обмеження у 2020 році високою була активність у сфері управління та врегулювання проблемної заборгованості (NPL). Цей напрям був пріоритетом, зокрема, для державних банків, частка проблемних активів у яких сягає зараз 57%. Лідером із генерування нових тенденцій в питаннях управління та врегулювання NPL залишається Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО). «Зокрема, в питаннях виведення неплатоспроможних банків із ринку та їх ліквідації 2020 рік приніс ФГВФО низку перемог стосовно повернення під управління Фонду так званих банків-зомбі на підставі закону № 590-IX. Водночас судові процеси щодо повернення контролю над окремими банками — КСГ Банком та Укрінбанком — досі тривають», — розповідає Олександр Руденко. Щоправда, остаточних правових позицій щодо застосування норм цього закону варто очікувати не раніше ІІ півріччя 2021 року.

СПОЖИВАЦЬКІ НАСТРОЇ

Чимало правових позицій ВС 2020 року стосувалися споживчого кредитування, хоча всі питання вирішити ще не вдалося. Питання захисту інтересів позичальників у контексті закону «Про захист прав споживачів» порушувалося, зокрема, у справі № 638/13683/15-ц. У постанові від 26 травня 2020 року Велика Палата (ВП) ВС вказала на те, що у випадках, коли кредитодавець звертається до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту, не виконавши чинної до 10 червня 2017 року (у справах щодо правовідносин відповідного періоду) вимоги частини 10 статті 11 закону «Про захист прав споживачів» щодо обов’язкового надіслання позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту, в позичальника не виникає обов’язку достроково повернути кошти. Тож у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову в частині дострокового стягнення коштів.

У постанові Касаційного цивільного суду (КЦС) у складі ВС від 5 серпня 2020 року у справі № 712/9613/15-ц викладено інший висновок ВП ВС щодо споживчого кредитування: наслідком незарахування банком чергових платежів, перерахованих боржником на виконання умов кредитного договору, є припинення кредитного зобов’язання повністю або у відповідній частині на підставі пункту 7 частини 2 статті 16 ЦК України.

До того ж, за позицією КЦС ВС від 1 липня 2020 року у справі № 666/6436/15-ц, несвоєчасне й неповне зарахування банківською установою коштів, внесених позичальником для погашення заборгованості за кредитним договором, є підставою для застосування щодо банку наслідків, передбачених статтею 625 ЦК України.

Несправедливим є положення кредитного договору, яким позичальнику встановлюється плата за надання інформації щодо його кредиту. Безоплатність її надання прямо встановлено частиною 1 статті 11 закону «Про споживче кредитування», тому суди повинні визнавати його недійсним, згідно з позицією КЦС ВС від 1 квітня 2020 року у справі № 583/3343/19.

Тим часом варто очікувати формування судової практики щодо таких питань споживчого кредитування, як дійсність договорів кредитування, укладених за допомогою засобів електронної комунікації. Існує тенденція подання позовів у порядку закону «Про захист прав споживачів» із посиланням на те, що під час укладання договору кредиту покупець не був ознайомлений з умовами договору (термінами, отриманою в кредит сумою, графіком погашення кредиту), оскільки вони не містять підпису позичальника. При цьому кошти, отримані на таких умовах, позичальники повертати не поспішають. Суди сприймають як належне підтвердження ознайомлення з умовами договорів той факт, що договір було укладено за допомогою електронного підпису шляхом введення одноразового ідентифікатора. Введенням цієї інформації сторона підтвердила, що ознайомилася з умовами договору (справа № 695/605/20). В іншій подібній справі № 645/788/20 суд звернув увагу на те, що факт перерахування кредиту позичальникові підтверджується платіжним дорученням на переказ і зарахуванням коштів на банківську картку, яка належить позивачеві. З переходом багатьох відносин в онлайн кількість таких справ може збільшитися. Тоді вони стануть предметом вивчення вже суду касаційної інстанції.

Також актуальним, проте не вирішеним судами питанням залишається відповідальність за договорами споживчого кредитування. На цю проблему звертає увагу заступниця голови правління з юридичних питань Банку Кредит Дніпро Маріанна Соболєва. Мова йде, зокрема, про застосування частини 5 статті 10 закону «Про захист прав споживачів»: у разі якщо виконавець не може виконати або прострочує виконання роботи чи надання послуги згідно з договором, за кожен день (або за кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня в розмірі 3% вартості роботи чи послуги, якщо інше не передбачено законодавством. Коли вартість роботи чи послуги не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі 3% загальної вартості замовлення. 

Якщо застосувати цей припис до ситуації повернення банківського вкладу, виходить, що відмова банку виконати розпорядження клієнта щодо видачі належних йому сум є простроченням, за яке передбачено відповідальність у вигляді сплати пені в розмірі 3% від певної суми. Якої саме — велике питання. Маріанна Соболєва пояснює, що «вартість послуги» — це грошові кошти у визначеному сторонами розмірі, які споживач сплачує виконавцю за надану послугу. Такі кошти залишаються у виконавця і не повертаються споживачеві. Тож внесені споживачами на відповідні рахунки в банку грошові кошти як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунку не є вартістю відповідних банківських послуг, оскільки такі кошти є коштами споживача і завжди підлягають поверненню. «Таким чином, розмір внесених споживачами в банк грошових коштів за договорами банківського вкладу та банківського рахунку не може бути базою для обчислення пені за кожен день прострочення на підставі частини 5 статті 10 закону «Про захист прав споживачі», — пояснює Маріанна Соболєва. 

Також вона зазначає, що суди притягують банки до відповідальності за порушення прав споживачів, навіть коли реальне розміщення коштів не відбулося або їх було знято з рахунку споживача внаслідок злочину. «Правовідносини, які виникають між сторонами, в цьому випадку є деліктними, а не договірними. Тому притягнення банків до відповідальності за порушення зобов’язання за такими відносинами є неправомірним, оскільки банк здійснює відшкодування шкоди, заподіяної третьою особою, а договірних відносин із банком не існує. При цьому доказування розміру заподіяної шкоди у деліктних правовідносинах потребує більше часу, що штучно збільшує період застосування до банку неустойки в порядку частини 5 статті 10 закону», — зауважує Маріанна Соболєва. Тож для вирішення правильності застосування вказаної норми треба сформувати єдину правозастосовну практику, щоб збалансувати інтереси усіх учасників та ефективно захистити їхні права надалі.

Водночас, коли йдеться про стягнення відсотків за несвоєчасне виконання зобов’язання, банкам треба пам’ятати про зміну позицій ВС. У постанові ВП ВС від 4 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 йдеться про те, що за період до прострочення виконання зобов’язання боржником підлягають стягненню проценти від суми кредиту, згідно з умовами договору та частиною 1 статті 1048 ЦК України, як плата за наданий кредит, а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти, відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України, як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові в разі порушення зобов’язання.

ФАКТОРИНГ РИЗИКУ

Заступник начальника відділу по розробці та супроводу стратегій стягнення управління по стягненню заборгованості корпоративних клієнтів фінансової компанії «Інвестохіллс Веста» Павло Печерський зауважує, що сьогодні для всіх фінансових установ актуальними є питання підвищення ліквідності, тому дуже часто виникають спори щодо можливості використання таких інструментів, як факторинг або відступлення права вимоги за кредитними зобов’язаннями (в тому числі як один із дієвих механізмів врегулювання заборгованості з боржником).

Проблемою таких спорів є відсутність розуміння різниці договорів факторингу як серед учасників фінансових правовідносин, так і серед представників державних органів. «Факторинг або відступлення права вимоги — ефективний інструмент управління дебіторською заборгованістю. Однак складнощі в правозастосовній практиці нівелюють можливість повноцінного їх використання та ставлять його у повну залежність від розуміння правової природи двох договорів, які не завжди сприймаються чітко і зрозуміло», — пояснює Павло Печерський. Наприклад, справу № 906/1174/18 суди розглядали декілька разів та кожного разу займали протилежні позиції щодо одного й того самого договору, кваліфікуючи його то як договір факторингу, то як договір відступлення права вимоги. Зрештою 16 березня 2021 року ВП ВС відмовила у визнанні недійсним договору про відступлення права вимоги.

Окрім цього, за словами Павла Печерського, неоднозначною є позиція судів щодо відступлення права вимоги на фізичних осіб. Згідно з постановою КЦС ВС від 16 грудня 2020 року у справі № 640/14873/19, відступлення права вимоги на фізичних осіб суперечить вимогам Цивільного кодексу України. Судді дійшли такого висновку з огляду на те, що фізична особа не може бути кредитором за зобов’язаннями, які виникають на підставі кредитного договору. «При цьому є безліч укладених договорів і судових справ, у яких суди займають протилежну позицію. Наприклад, КГС ВС у справі № 916/1408/19 зазначив законність такого відступлення», — зауважує Павло Печерський. Він підкреслює, що не кожне відступлення права вимоги за кредитними зобов’язаннями фізичним особам є можливим, однак при цьому не завжди таке відступлення можна кваліфікувати як факторингову операцію, особливістю якої є надання послуг за плату.

Водночас у справі № 640/14873/19 КЦС ВС зазначив, що процедура ліквідації банку, зокрема продаж його майна на електронних торгах, допускає відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов’язання на конкурсних засадах будь-яким суб’єктам правовідносин, у тому числі без статусу банку або фінансової установи. Не міститься такої заборони і в законі «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який є пріоритетним у таких правовідносинах. Тож у разі ліквідації банку під час набуття права вимоги набувач, навіть якщо це фізична особа, не набуває права здійснювати фінансові операції відносно боржника, а може вимагати виконання зобов’язань лише у розмірі та обсязі, які існували на момент укладення цього договору, без можливості нарахування додаткових процентів і неустойки, право на нарахування яких мав первісний кредитор.

НОСИТИ НА ПОРУКАХ

На правові позиції ВС щодо правовідносин поруки звертає увагу суддя Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду Юрій Чумак. Він зазначає зміну судової практики у питанні поінформованості поручителя про зміну зобов’язання. Згідно з постановою ВП ВС від 26 травня 2020 року у справі № 910/13109/18, умови договору поруки про те, що поручитель під час укладання цього договору дає свою згоду на збільшення основного зобов’язання, не замінюють і не звільняють від застосування правил, передбачених абзацом 3 частини 3 статті 202 ЦК України щодо узгодження з поручителем певних вчинених в односторонньому порядку змін до основного зобов’язання у належній формі.

Порука не може бути припиненою, якщо в іншому спорі про стягнення заборгованості з поручителя за основним зобов’язанням судом вже вирішувалося питання про її дійсність. Про це йдеться у висновку ВП ВС у справі № 522/1528/15-ц (постанова від 26 січня 2021 року). Зокрема, Велика Палата ВС відступила від свого ж висновку від 31 жовтня 2018 року, зробленого у справі № 202/4494/16-ц. Тепер наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості свідчить про те, що суд дійшов висновку про настання строку виконання зобов’язання, причому саме за тією вимогою, яку задоволено судом, та встановив наявність обов’язку відповідача сплатити заборгованість. Таким чином, рішення суду про стягнення заборгованості, у тому числі з поручителя, не змінює змісту відповідного правовідношення, не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення.

В іншій справі № 922/1639/19 щодо прав іпотекодавця КГС ВС у постанові від 10 червня 2020 року так само зауважив, що наявність судового рішення про задоволення вимог банку не припиняє і не змінює взаємовідносин сторін. При цьому закон не обмежує певним строком процедуру примусової реалізації іпотечного майна. Навіть якби такий строк і був, його настання не могло б бути підставою для припинення іпотеки. До того ж у цій справі саме іпотекодавець постійно подавав позови та різними способами затягував процедуру реалізації нерухомого майна, переданого у заставу. Оскільки іпотекодавець свідомо обмежив своє право власності, він мав розуміти наслідки, зокрема ймовірність звернення стягнення на належне йому майно, а тому наявність чи відсутність бажання кредитора задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки жодним чином не впливає на права іпотекодавця і не порушує їх.

Додатково в постанові у справі № 522/1528/15-ц ВП ВС вказала, що у разі, якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов’язку боржника не є належним способом захисту. Відповідно, неможливо в іншій судовій справі визнати поруку припиненою, якщо такий позов стосується тих самих правовідносин і тих самих прав вимоги, які вже були предметом дослідження у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості.

Активно формувалася судова практика і стосовно відповідальності поручителів, зокрема у спорах щодо стягнення заборгованості з боржників та поручителів за NPL неплатоспроможних банків, які були відчужені ФГВФО на торгах. Але єдину практику у справах про оскарження результатів проведених ФГВФО торгів з відчуження активів неплатоспроможних банків ще не сформовано з огляду на різноманітність та багатогранність обставин, які були підставами відповідних позовів. «Це однозначно свідчить про правильність прийнятих ФГВФО рішень стосовно відчуження NPL неплатоспроможних банків і передання їх в управління приватним інвесторам, оскільки очевидним є факт спроможності нових кредиторів забезпечити ефективне врегулювання такої проблемної заборгованості навіть після років перебування NPL в управлінні Фонду», — коментує Олександр Руденко.

Об’єднана палата КГС ВС у постанові від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначила, що наявність у кредитному договорі положень про сплату позичальниками винагороди за користування кредитом не свідчить про безумовне порушення цими умовами майнових прав особи, яка набула право на предмет іпотеки у майбутньому. Цікавим нюансом у цій справі було те, що на момент укладення кредитного договору, що оскаржується, товариство з обмеженою відповідальністю, яке було позивачем, не існувало взагалі. Тож компанія не змогла довести, що її права та законні інтереси як зацікавленої особи безпосередньо порушено оскаржуваним договором, а у разі визнання договору чи його окремих положень недійсними майнові права зацікавленої особи буде захищено та відновлено.

ВІДКЛАСТИ СТЯГНЕННЯ

На правову позицію ВП ВС, за якою захист прав кредитора у справі за його позовом до боржника й поручителя в межах одного виду судочинства є більш прогнозованим, звертає увагу Юрій Чумак. Зокрема, суд вважає, що саме такий підхід відповідає принципу правової визначеності, оскільки не допускає роз’єднання вимог кредитора до сторін солідарного зобов’язання залежно від суб’єктного складу останнього. Позицію висловлено в постанові від 1 вересня 2020 року у справі № 198/305/15-ц. «Цікаві висновки зроблено Верховним Судом і щодо солідарної відповідальності боржника за основним зобов’язанням та майнового поручителя в разі порушення боржником зобов’язання», — зауважує Юрій Чумак, коментуючи постанову ВП ВС від 5 травня 2020 року у справі № 161/6253/15-ц. Суд дійшов висновку, що жодним із нормативних актів не передбачено солідарну відповідальність боржника за кредитним договором та іпотекодавця. Отже, боржник за основним зобов’язанням та майновий поручитель — іпотекодавець не є солідарними боржниками апріорі, оскільки солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором. І такої відповідальності саме іпотечного поручителя за кредитним договором і боржника чинним законодавством не передбачено.

Важливим моментом іпотечних взаємин, особливо з огляду на перманентне продовження заборони стягнення за валютними кредитами, є позиція ВП ВС щодо права банку зареєструвати на себе право власності на іпотечне майно, якщо це єдине житло боржника. У постанові від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 ВП ВС зазначила, що до набуття чинності законом «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого у якості забезпечення кредитів у іноземній валюті» право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки — єдине житлове приміщення боржника — як у судовому, так і в договірному порядку залежало не від згоди іпотекодавця, а від факту невиконання умов кредитного договору, зокрема простроченої заборгованості. Проте закон запровадив мораторій на реалізацію права іпотекодержателя відчужувати майно без згоди іпотекодавця, зокрема шляхом прийняття майна у власність.

За позицією КЦС ВС, висловленою в постанові від 17 вересня 2020 року у справі № 751/3248/17, стягувач може обирати і позасудовий, і судовий способи задоволення своїх вимог. Суд вважає, що встановлення законом або договором досудового способу врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не може бути обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист, а тому така умова не впливає на право особи звернутися до суду за захистом свого порушеного права. Сама собою наявність виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки, не реалізованого і не виконаного у встановленому законом порядку, не позбавляє іпотекодержателя можливості задовольнити свої вимоги в інший спосіб, передбачений законом, зокрема, звернувшись до суду.

Якщо у процесі виконання зобов’язань кредитор, тобто банк, змінився внаслідок приєднання до іншого банку, то правонаступництво щодо майна, прав та обов’язків банку, що приєднується, виникає у банку-правонаступника з моменту, визначеного передавальним актом, затвердженим загальними зборами обох банків. Це зазначив КГС ВС у постанові від 15 квітня 2020 року у справі № 925/1874/13. 

ТЕСТ НА СУМЛІННИСТЬ

Старший юрист ЮФ Asters Олег Самсонович вважає, що у 2020 році основною причиною зростання кількості спорів щодо простроченої заборгованості була світова пандемія COVID-19. За його словами, такі справи часто ускладнюються через відсутність ефективних правових механізмів протидії несумлінним боржникам, які користуються недосконалістю законодавства і зловживають своїми правами. Наразі боржники дедалі частіше намагаються використати інститут зарахування зустрічних однорідних вимог для «припинення» кредитних зобов’язань. Така можливість виникає через неоднозначність судової практики в питанні порядку (та й взагалі необхідності) оскарження кредитором відповідних дій боржника. «Несумлінні боржники продовжують вчиняти дії, спрямовані на маніпуляцію автоматизованим розподілом справ, наприклад, через інститути усунення недоліків позовних заяв та об’єднання декількох справ у провадженні одного судді, ініціюють проти кредиторів безпідставні позови з метою відтермінування примусового стягнення простроченої кредитної заборгованості або взагалі уникнення виконання взятих на себе зобов’язань, створюють штучні умови для зупинення проваджень у справах за позовами банку про стягнення кредитної заборгованості тощо», — перераховує основні порушення Олег Самсонович. На думку юриста, зміни процесуальних кодексів не вплинули на кількість таких зловживань. При цьому він вказує на практику Верховного Суду щодо застосування доктрини римського права venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), а також на змістовний підхід до вирішення питання наявності порушеного права, за захистом якого особа звертається до суду. Це значно підсилило позиції кредиторів у спорах з недобросовісними боржниками.

Також важливою є позиція КЦС ВС від 15 червня 2020 року у справі № 138/240/16-ц: у випадках, коли сторони визнали підставою для зміни строку виконання основного зобов’язання саме момент виникнення в позичальника прострочення з погашення заборгованості, а не надіслання банком письмового повідомлення позичальнику про припинення строку користування кредитом, така зміна є безумовною і не залежить від волевиявлення однієї зі сторін.

При цьому якщо сторони відійшли у договорі від стандартних умов, вони мають дотримуватися домовленостей. Про це йдеться у постанові ВП ВС від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц. У цій справі кредитор надіслав повідомлення (вимогу) позичальнику та поручителю рекомендованим листом, проте за умовами договору повинен був зробити це цінними листами з описом вкладення та повідомленням про вручення. Тому суди не змогли встановити факт надіслання та отримання такого повідомлення відповідачами, а отже не змогли визначити, чи настав строк виконання зобов’язання.

Якщо сторони намагаються вирішити спір у договірному порядку, зокрема на умовах передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо), їм варто звернути увагу на постанову КЦС ВС від 23 вересня 2020 року у справі № 497/1085/16-ц. У ній йдеться про те, що стаття 600 ЦК України дозволяє такий спосіб припинення зобов’язання, однак на певних умовах, а саме розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами,  обов’язковість досягнення згоди щодо припинення зобов’язань відступним спричиняє необхідність відповідної фіксації такої згоди, а відступне має бути оформлено договором, в якому вказуються розмір відступного, порядок та строк його надання.

ПІТИ НА БАНК

Окрім системних рішень, у практиці судів минулого року були дуже цікаві позиції, які стосувалися окремих питань виконання кредитних зобов’язань. І не всі вони були на користь банків. Варто звернути увагу на постанову КЦС ВС у справі № 761/45251/16-ц: банку було відмовлено у задоволенні позову про визнання фіктивним договору дарування майна, яке мало стати предметом іпотеки. Причиною став пропуск позовної давності. Банк підтвердив, що боржник діяв з метою ухилення від виконання своїх договірних зобов’язань, проте він сам повідомив банк про намір укласти договір дарування, оскільки банк не погоджувався узгодити з ним розмір заборгованості. Але з позовом банк звернувся аж через три з половиною роки після такого повідомлення. Тому судді вирішили, що його право не підлягає судовому захисту.

Важливою у контексті позовної давності для банків є і позиція КЦС ВС від 13 січня 2020 року у справі № 442/5498/16-ц. Суд визначив, що договірне списання грошових коштів не може призводити до переривання позовної давності, адже банк самостійно здійснює списання коштів, а боржник не вчиняє будь-яких активних дій, які б свідчили про визнання боргу повністю чи частково, а отже стали підставою для переривання позовної давності.

Банк повинен стежити і за тим, щоб належним чином повідомляти боржника навіть у випадках, коли боржник допускає певні порушення. Так, у постанові від 2 вересня 2020 року у справі № 910/11051/19 КГС ВС дійшов висновку, що ухилення банку від надсилання боржнику повідомлення про порушення забезпеченого обтяженням зобов’язання і реєстрації в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження, так само як недотримання 30-денного строку з моменту реєстрації в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження, є порушеннями, які унеможливлюють подальше вчинення банком дій, спрямованих на звернення стягнення на предмет застави.

Крім того, банкам треба пам’ятати про ризик стягнення з них компенсації за моральну шкоду. Відповідно до постанови ВП ВС від 1 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц, суд може призначити таку компенсацію на підставі статей 4 і 22 закону «Про захист прав споживачів», навіть якщо не йдеться про пряму шкоду життю або здоров’ю споживача або коли це прямо не передбачено законом чи договором. 

КЦС ВС нещодавно роз’яснив, що саме банк має нести ризик несвоєчасного внесення відомостей про обтяження автомобіля до реєстру обтяжень. Якщо такі дані внесено не було, а новий власник заставного майна діяв сумлінно, то за цим майном обтяження не зберігається. Такі висновки зробив КЦС ВС 7 квітня 2021 року у справі № 200/17569/18.